Проповідь архімандрита Онуфрія (Ляди) на Неділю 4-ту після П`ятдесятниці

Свято-Воскресенський Гурбинський чоловічий монастир на Повстанських могилах

Слава Ісусу Христу!

Як часто ми з Вами, дорогі браття і сестри, звертаємося до Бога у складні моменти нашого життя. Це наше звертання завжди має на меті отримати полегшення страждань при хворобі, успішне вирішення життєвої проблеми чи інший бажаний нами результат. Але часто так трапляється, що ми не отримуємо того, чого прагнули, обставини можуть скластися зовсім інакше. І в таких випадках часто людина нарікає на Бога, думає, що Господь полишив її, але проблема може бути зовсім в іншому, насамперед у нашій вірі. Чи завжди ми з глибокою вірою звертаємося до Бога? Чи не закрадається у наші серця зневіра? Чи не звертаємося ми до Бога суто механічно, без прояву гарячої віри у Боже милосердя? Чи проявляємо ми смирення і чи сповнені ми любові до ближніх?

Задатися цими питаннями спонукає нас сьогоднішнє євангельське читання.
 
Щоб усвідомити глибину євангельської події, коли сотник прийшов просити у Христа зцілення для свого тяжкохворого слуги, спочатку потрібно поглянути в історію та зрозуміти ким саме був римський сотник або, як тоді казали, «кентуріон». Насамперед він був командиром, начальником над щонайменше сотнею воїнів. Кентуріонів, як правило, обирали зі знатного роду, тобто він був високоповажною людиною. І не можна забувати, що Юдея у ті часи була під владою Риму, тобто сотник був фактично представником влади.

Користуючись владою сотник міг просто наказати, щоб Христос, як юдей, негайно прийшов до його дому і вилікував слугу. Але ми бачимо іншу ситуацію – ця знатна високоповажна людина смиряється перед Христом, приходить до нього і просить вилікувати тяжкохворого хлопчика-слугу. І не просто смиряється, а взагалі визнає себе недостойним, щоб Господь увійшов у його дім.

Язичник пізнає Христа, коли Його не пізнали ті, до кого Він насамперед прийшов. Язичник ще до кінця не усвідомлює, Хто перед ним, до Кого саме він прийшов по допомогу, але вже розуміє нікчемність своєї язичницької віри та всемогутність Христа, чиє лише одне слово здатне сотворити чудо.

Господь бачить його впевнену щиросердечну віру і його смирення та винагороджує не лише миттєвим зціленням слуги, але й фактично ставить віру римського сотника за приклад для наслідування.

Проте не лише віру та смирення сотника бачив Господь. Він бачив велику любов до ближнього, яка проявилась у любові сотника до свого хлопчика-слуги. Знову ж таки, щоб зрозуміти наскільки це було незвичним на той час, згадаймо, що для римського воєначальника як знатної та заможної людини не було проблемою найняти іншого слугу чи купити собі раба. Це були часи, коли часто слуг та рабів просто зневажали, їх не мали за людей, а прирівнювали подекуди до знарядь праці.

Римський сотник руйнує багато звичаїв того часу і його приклад вказує нам, що незалежно від свого статусу в суспільстві, походження, статків і можливостей ми повинні завжди мати тверду віру в Бога, смирення перед Господом і людьми та щиру любов до ближніх, бо такими повинні бути істинні православні християни, які в майбутньому «возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному» (Мф.8:11) Амінь!

архімандрит Онуфрій (Ляда)
намісник Гурбинського Свято-Воскресенського
чоловічого монастиря на Повстанських могилах