всі новини >>>

Історичне значення Об`єднавчого собору для українського народу та світового православ’я

Свято-Воскресенський Гурбинський чоловічий монастир на Повстанських могилах

Минув рік з того часу як в Україні була створена єдина Українська Православна Церква, котру згідно з її канонічним статусом серед інших Помісних Православних Церков прийнято називати «Православна Церква України». За цей час у житті нової об’єднаної Православної Церкви України відбулося багато значущих подій. Незважаючи на різку критику та осуд серед релігійних спільнот, які звинувачують нову ПЦУ в незаконності, неканонічності, приписують державний характер утворення та існування, що у подальшому стане причиною її ліквідації, ми бачимо зворотну дію, ці всі аргументи є вигадкою та неправдою. Православна Церква України є, існує та завжди була і буде, до того часу поки Церквою не стане вся вселенна, освячена благодаттю Божою. 

 

За рік існування ПЦУ отримала визнання від Вселенської Патріархії, Елладської Православної Церкви, Александрійської Православної Церкви. На разі відомо, що більшість Православних Автокефальних Церков визнають ПЦУ і готові увійти у молитовне єднання. Всі протидії Російської Православної Церкви у визнанні УПЦ (ПЦУ) є марними та безпомічними, аргументи цієї ідеологічної структури розчиняються, втрачаючи зв`язок із реальністю релігійного життя сучасного світу. 

 

Сучасне людство потрібно не роз’єднувати, а навпаки - об’єднати для вирішення глобальних проблем, серед яких найголовнішою є наближення екологічної катастрофи. Тому Вселенський Патріарх Варфоломій максимально працює у справі міжнародної планетарної співпраці в галузі взаємодії людини та природи. І в цій проблемі Україна має особливий статус через Чорнобильську катастрофу, неправильне використання природних ресурсів за часів СРСР, соціально-економічні проблеми та війну Росії проти України на сході нашої держави. 

 

6 січня 2019 року, надаючи Томос про визнання автокефальною УПЦ (ПЦУ), Вселенський Патріарх Варфоломій наголосив, зачитавши такі слова з тексту Томосу: «щоб ми навчилися «зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:3). Тому Томос став вагомим аргументом для примирення, а найголовніше - об’єднання всі трьох гілок українського православ’я: Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви, котра підпорядковується Московському Патріархату Російської Православної Церкви. 

 

Після 15 грудня 2018 року в Україні є лише одна Українська Православна Церква автокефальною – це Православна Церква України на чолі з Блаженнішим митрополитом Київським та всієї України Епіфанієм. Саме Православна Церква України є історичною спадкоємицею багатовікової традиції українського православ’я, правонаступницею усіх прагнень православних віруючих України мати свою незалежну Церкву. 

 

Це стало можливим завдяки багатьом історичним факторам: по-перше, незалежна держава потребує незалежної Церкви; по-друге, незалежна Церква, можлива через її визнання, тобто надання їй права бути автокефальною, гарантується спеціальним документом  - Томосом; по-третє, Томос є гарантом соборної єдності всередині самої Церквиі визначає її єдність у спільноті спілкування з іншими Помісними, Автокефальними Православними Церквами світу. 

 

За двотисячолітню історію християнства в Україні, зокрема Української Православної Церкви, жодна Церква не мала ні автокефального, ні автономного статусу. Право надання Томосу – спеціального документа про церковну незалежність - має тільки Вселенський або Константинопольський патріарх, бо саме з Константинопольської Православної Церкви, що діяла на території Візантійської (Східно-Римської) імперії, наш народ прийняв християнство. Підставою бути Церквою автокефальною є незалежність держави, саме Церкві такого народу чи нації надається Томос. Тому Вселенська Константинопольська Церква надавала Томос усім Православним Церквам, що відокремлювалися від Візантійської імперії. 

 

За умови активної участі у цьому процесі держави, котра ставала незалежною, відбувалася незалежність чи автокефалія кожної Православної Церкви у даній державі. Фактично кожна Помісна Православна Церква здобувала автокефалію шляхом самопроголошення з ініціативи державної влади, котра розуміла, що самостійній державі потрібна незалежна самодостатня Церква. Прикладом у цьому є створення Польської Православної Церкви в 1920-1924 рр., автокефалію якої підтримував польський уряд Другої Речі Посполитої. 13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VII підписує «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». 17 вересня 1925 року в присутності всього єпископату Польщі в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулось урочисте зачитування патріаршого Томосу грецькою, польською, російською та українською мовами. 

 

У тексті Томосу про автокефалію Польської Православної Церкви вперше говорилося, що Київська митрополія, заснована 988 року, була незаконно приєднаною до Московської патріархії в 1686 р.: «відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил». 

 

Якщо переглядати історичне минуле православ’я, то цей процес автокефальності Церкви для деяких народів був дуже болісним, адже канони та правила Церкви не говорять нічого про автокефалію Церкви. Їхнім завданням було вирішення дисциплінарних та віровчальних питань, щоб не допустити поширення єресей, котрі розколювали та спотворювали християнське віровчення. До речі, канони вказують, що поняття «розкольник» є тотожним до поняття «єретик», тобто розколювати Церкву можуть тільки єретики, адже вони змінюють християнське віровчення. І, таким чином, руйнують єдність Церкви і є неканонічними, бо діють поза церковними правилами та канонами. 

 

Якщо від деяких християн лунають звинувачення у розколі, то потрібно ставитися до цього дуже обережно, адже розкол прирівнюється до єресі, котру потрібно ще довести на основі Божественного Одкровення – книг Священного Писання Старого та Нового Завітів, творів отців і вчителів Церкви, канонів та правил церковних. 

 

Церковні канони вказують на існування тільки п’яти незалежних Помісних Церков: Римської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської та Константинопольської. Саме від цих політичних центрів поширювалася християнська віра в Європі, Африці, Азії та ін. До речі, перший Томос надав Папа Римський 449 р. Константинопольському патріарху Флавіану щодо заперечення єресі монофізитства. Кожен єпископ, який не прийняв Томос, оголошувався єретиком і заборонявся у служінні, щоб єресь не поширювалася. Подібні Томоси видавалися й пізніше у Церкві й мали віровчальний та адміністративний зміст. Майже кожна Православна Церква, котра є незалежною та помісною, має Томос, крім Російської Православної Церкви Московського Патріархату. Оскільки незалежність цієї Церкви відбувалася всупереч правилам і канонам церковного життя, вона самовільно проголосила себе автокефальною, за що 141 рік - з 1448 по 1589 - була невизнаною. Автокефальний статус отримала лише через шантаж. Вселенський патріарх Єремія II Транос погодився формально визнати РПЦ автокефальною на вимогу влади, щоб швидше покинути межі Московського царства. 

 

Отже, Томос засвідчує незалежність Церкви, недоторканність її на певній території, визначеній кордонами держави. Згідно з 34-м апостольським правилом такою Церквою керує предстоятель, якого обирають з числа єпископів даної Церкви. Подібна практика існує в Римо-католицькій церкві, старший єпископ Церкви в окремому народі називається «примасом», що означає «перший». І йому належить право очолювати Церкву в даній державі.

 

Слово «Томос» у перекладі з грецької мови означає «указ», «розпорядження». Це спеціальний церковний документ, який гарантує самостійність, незалежність, недоторканність в адміністративному та ієрархічному управлінні Церквою конкретної нації, народу чи держави, що представляє народ на певній території. Томос надається тільки тій Церкві, віруючі якої здатні бути самостійними у своєму внутрішньому та зовнішньому житті. Томос, таким чином, засвідчує, що Церква є автокефальною чи автономною; у першому значенні автокефальна Церква є повністю самостійною й незалежною, автономна Церква є незалежною тільки частково, внутрішньо, для кращого управління. 

 

Від 15 грудня 2018 р. Православна Церква України має канонічний статус, її діяльність відповідає всім вимогам православного віровчення. Український народ довго виборював незалежність своєї Церкви; навіть коли проти прихильників української автокефалії звучали звинувачення у неканонічності чи розколі, то жодна Православна Церква світу, крім Російської Православної Церкви, не висловлювала відкритої агресії та проклять. 

 

Отже, єдина Православна Церква України – це шлях до єдності українського народу, це шлях до відродження справжньої християнської культури, рідної мови, на якій має звучати богослужіння, вивчатися Слово Боже. Це допоможе нам подолати нинішні економічні й соціальні негаразди, незламно вистояти у боротьбі з ворогами й стати державою світового рівня. 

 

Об’єднавчий собор українських православних церков, який відбувся 15 грудня 2018 року, назавжди змінив історію українського народу, українську державу та найголовніше - українське православ’я. Можна навіть сказати, що ця подія змінила все світове православ’я, бо це була перемога правди та істини над несправедливістю та обманом. 

 

І мені, як архієрею, керуючому Рівненською єпархією Православної Церкви України, а в минулому УПЦ КП, хочеться згадати цей день словами нашого Господа Спасителя Ісуса Христа, котрий, помираючи тілом на хресті, сказав: «…звершилось!» (Ін. 19:30). Тобто звершилося те, на що всі ми так напружено чекали, а разом із нами очевидцями цієї події хотіли бути багато борців за волю та незалежність України та Української Православної Церкви. Бог об’єднав нас у єдиній Православній Церкві України, щоб ми через віру об’єдналися як єдиний народ у єдиній державі. 

 

архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон