Проповідь архімандрита Онуфрія (Ляди) на Лазареву суботу

Свято-Воскресенський Гурбинський чоловічий монастир на Повстанських могилах
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

                                              Слава Ісусу Христу

Ось і добігає до завершення дорогі браття і сестри святий піст, час молитви, час стримання, покаяння час споглядання нами віруючими людьми серед храму святої Голгофи, розп’ятого Христа, який ось-ось уже скоро звершить на ньому цю велику таємницю хресної смерті, таємницю входження в смерть заради нашого з вами спасіння!

Але перш ніж ми вступимо у Страсний тиждень, Церква запрошує нас у Віфанію, яка знаходилася недалеко від Єрусалиму. Там жили, як нам каже Свята Євангеліє, друзі Христа: Лазар і дві його сестри – Марфа і Марія. Господь часто приходив до них в будинок, де охоче зупинявся, де знаходив омиротворення. Церква звертає нашу увагу на те, що в Господа були друзі. Так, Він – Син Божий – став істинною і досконалою Людиною. І в ці останні дні, напередодні Пасхи, коли ворожнеча проти Нього виявлялася усе більш відверто, коли вже готувалося Його вбивство, то ці друзі у Віфанії були Йому, особливо дорогі.

Чому ж Господь, коли до Нього приходять із звісткою: «Лазар, друг Твій, хворий», не одразу ж вирушає в дорогу? Чому Він зволікає, коли Його друг в біді? Ми знаємо, що багато хто, подібно до Марії і Марфи, ставить це питання. Вони благають Бога прийти до них на допомогу, проте не отримують відповіді. «Якби Ти був тут, не помер би брат мій», – говорить Марфа, коли Господь приходить, але надто пізно.

У цих словах Марфи – віра в Христа і одночасно докір. Бога немає поруч, коли потрібно. Можливо, Він є – але тут Його немає. І наскільки багатьом в подібних скорботних обставинах може здаватися, що Бог байдужий до людського горя. Як бути самотній людині на цьому світі – перед лицем пануючого зла, беззаконня, страждання і смерті – якщо з нею немає Бога! Христос, навмисно відсутній під час хвороби і смерті Свого друга Лазаря, тим самим показуючи, що людина, відокремлена від Бога, знаходиться в країні смерті.

«Якби Ти був тут, не помер би брат мій»- так зі слізьми на очах говорила до Христа Марфа. І скільки є людей, які втратили віру в Бога, тому що дорога для них людина померла, не дивлячись на всі їх молитви. Як часто смерть приходить дуже рано! І смерть улюбленого друга – Лазаря – прийшла, кажучи по-людськи, несподівано рано. Але посеред горя і страждань Господь говорить слово, на яке Марфа і Марія, а після них – незліченна безліч людей можуть опертися коли скорбота стає нестерпною: «Я є воскресіння і життя, віруючий в Мене, якщо і помре, то житиме вічно».

Ось чому Великий піст закінчується Лазаревою Суботою. Ніколи не здається нам життя настільки дорогоцінним, ніж тоді коли йому загрожує смерть. Мертве тіло Лазаря оточене плачем близьких. Сам Господь плаче через втрату Свого друга – так глибоко входить Він в людське горе. І це не просто сльози – Господь готовий життям Своїм заплатити за кожну душу, про яку Він плаче. І ми знаємо, що заплатить дуже скоро.

Потім прийшовши до гробу Лазаря Ісус говорить: «відніміть камінь», а пізніше промовляє «Лазарю! Вийди геть» – це голос Божий, перед яким не можуть встояти жодні сили, жодні затвори, навіть смерть. Це заклик, звернений до кожної людської душі. Кожного з нас Господь покличе по імені в день воскресіння. Ім’я «Лазар» означає «Бог мені Помічник». Господь хоче дати людині поміч, дати більше, ніж просто повернути в тимчасове життя, там, де муки і плач. Він хоче вивести душі людські з тієї області смерті, де немає світла, немає радості, немає Бога, повернути їх до тієї повноти життя, для якого створена людина. Як сказав Христос сестрі Лазаря: «Воскресне брат твій» – так кожному з нас говорить сьогодні: «Воскреснуть усі, воскреснеш і ти. Бо Я є воскресіння і життя».

У тропарі сьогоднішнього свята співаємо «загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи», і ці слова знаменують нам воскресіння всіх – всього людства. Христос має владу відкрити всі труни і вивести звідти живими тих, від кого залишився лише прах. Він має владу зруйнувати всі страхи відчаю перед безглуздям людського існування, всі системи на землі – релігійні, філософські, політичні, економічні, які намагаються зайняти місце Бога і ввести всіх в темницю вічності. Ради цього воскресіння Бог став людиною, яку відкидали, з якої насміхалися, яку вбили – і це все заради того, аби живі і мертві зрозуміли, що вони покликані до життя. «Чи віруєш цьому?» – подібно, як Марфу запитує Господь кожного з нас. Він чекає від нас віри. Тому що не над ким-небудь, а перш за все над народом, вибраним народом Божим, виконалося слово Христове: «Якщо хто з мертвих воскресне, не повірять» (Лк. 16, 31). Віра звільняє нас від гробового каменя наших гріхів, розв’язує похоронні пелени, якими ми були обвиті, і повертає до життя.

Хоч і торжествує у світі зло і царює смерть, проте в радості пам’ятаймо, як би не було темно, щоб не чекало нас попереду, ми на дорозі не до смерті, а до життя, життя з Христом! Амінь.

                                                                                                                  архімандрит Онуфрій (Ляда)