25 червня Православна Церква вшановує память Прп. Онуфрія Великого

Свято-Воскресенський Гурбинський чоловічий монастир на Повстанських могилах

ПРЕПОДОБНИЙ ОНУФРІЙ ВЕЛИКИЙ

Літ  тому більше як півтори тисячі, коли на світі панувала віра поганська і з нею  велика зіпсутість та розпуста, коли поганська влада переслідувала християн і віддавала їх на муки та на смерть, тоді знаходилось між християнами не мало таких, що не могли стерпіти того беззаконня і жити серед тої розпусти. Такі благочестиві люди покидали свої оселі, а з ними всі вигоди життя, відходили в пустиню і тут на самоті з Богом, серед величної і грізної краси природи, всією силою своєї душі віддавались молитві. Не дбали вони про своє тіло, про їжу та одяг, і Господь живив їх. Жили вони по одному в печерах, а часом, згуртувавшись до купи, провадили спільне життя і, таким чином, повстали монастирі. В однім такім монастирі, в Єгипті, жив великий Святий подвижник на імя Пафнутій. Одного разу прийшло йому на думку відвідати тих самотніх подвижників – отшельників, що жили досить далеко в печерах так званої внутрішньої пустині. Взяв собі Преподобний на дорогу трохи хліба і води та й вирушив у далеку і небезпечну подорож. Довго йшов він, аж врешті перед його очима розстелилася  без кінця – краю широка, страшна та дика, спалена сонцем пустиня. Навколо ані деревця ані билинки, лише каміння та щирий пісок.

Далі сам Святий Пафнутій оповідає так: На сімнадцятий день моєї подорожі дійшов я до високої гори та й сів під нею спочити. Тут я побачив, що до мене йде якийсь страшний на вигляд чоловік. На нім не було ніякої одежі, а натомість довге волосся покривало все його тіло і було біле, як сніг, бо був він дуже старий.

Злякався я тай втік на гору, а він тим часом сів спочити, а далі зобачив мене і покликав до себе. Я прийшов і впав йому в ноги, а він промовив до мене: « Встань сину мій, бо й ти слуга Божий, а імя твоє – Пафнутій». Я став, а він казав мені сісти і, на моє прохання, почав так оповідати про своє життя: « Зовусь я Онуфрій, живу в пустині шістдесят років і за весь той час не бачив нікого, лише тебе оце першого бачу. Раніш мешкав я в однім монастирі. Там живе сто братій і живуть вони у згоді і любові. Вони навчили мене віри християнської та уставів монашеського життя і наставляли на все добре. Одного разу зайшла у них бесіда про життя в пустині Святих пророків Ілії та Іоана Хрестителя, і стали вони вихваляти пустинне життя. Тоді я запитав їх: «Чим же ліпше перед Богом життя пустинне від монастирського?» На те вони почали мені казати, як то тяжко жити одному в пустині і що то за великий подвиг. В монастирі, мовляли вони , ми що дня бачимося, разом молимось і тим радуємося. Хочемо їсти – маємо хліб, хочемо пити – маємо воду, а хто занедужає, того є кому пожаліти і доглянути. Одинокий пустельник того не має: станеться пригода – ніхто його не порятує, ніхто не догляне, ніхто не пожаліє. Нападе його туга, смуток або й сила ворожа – хто розважить, потішить його, в кого найде він пораду? Холод у ночі, спеку в день і голод і спрагу – все мусить терпіти одинокий пустинник, бо ніхто йому не поможе. Тяжкий його подвиг, але й нагорода велика, бо Господь не залишає ласкою Своєю того, хто щиро служить Йому. Ангелів Своїх посилає Бог до нього, і ті дають йому силу, здоров”я і все потрібне і потішають його серце радістю великою. Вислухав ту бесіду я, смиренний Онуфрій, встав у ночі, взяв собі трохи харчів та й пішов у пустиню. Незабаром ясне світло вдарило мені в очі, і коли я злякався, то почув голос: «Не бійся! Я – Ангел, твій хранитель. Мені звелів Господь вести тебе в пустиню, будь смиренний перед Богом, служи Йому з радістю і я не відступлю від тебе». Тоді пішов я за тим світлом і так пройшов верст зо дванадцять. Тут світло погасло, і я побачив перед  собою, печеру, підійшов до її входу і, по звичаю, сказав: Благослови». Побачив я Святого Старця і впав йому в ноги.

Він сказав мені: «То ти, брате мій Онуфрію, мій співробітнику перед Господом, увійди до мого мешкання».  Я увійшов до печери і перебув там не мало днів. Увесь той час святий. Старець наставляв мене в правилах інночеського життя, а коли побачив, що я багато дечого перейняв від нього, то повів мене в саму внутрішню пустиню. Йшли ми чотири дні і чотири ночі, а на п’ятий день знайшли невелику печеру і тут Святий Старець сказав мені: «Ось місце, котре приготував тобі Бог для твоїх подвигів». Пробув тут Святий старець зо мною тридцять днів і знову повчав мене, як треба жити в пустині і провадити боротьбу  з ворогами нашого спасіння та з його спокусами, а потім доручив мене Богові, а сам пішов до місця своїх подвигів. Після того старець що року відвідував мене, а в останній раз, коли прийшов до мене, то тут і скінчився, а я з плачем поховав його тіло недалеко біля своєї печери». Так сповідав преподобний Онуфрій, а я смиренний Пафнутій, вислухав те оповідання та й запитав його: «Отче чесний! чи багато трудів прийняв ти на початку твого пребування в пустині?». На те блаженний Старець Онуфрій відповів мені: «Вір мені , брате мій любий, було мені дуже тяжко, так що не раз мені здавалося, що вже прийшла моя остання година. Як тільки тим зіллям, що часом знаходить його в пустині, а замість води  була мені роса небесна. Голод і спрага мучили мене. Удень пекло мене сонце, а в ночі зимна роса покривала моє тіло ніби дощем і я мерз від холоду. Переказати не можна того всього, що я витерпів. То був дуже тяжкий іспит моєї віри, моєї любові до Бога. Після того Господь зглянувся на до мною і наказав Своєму Ангелові, що дня приносити мені трохи хліба і води, і з того часу Ангел живив мене на протязі тридцятьох років. Потім Бог дав мені ще кращу поживу: коло моєї печери я побачив фруктове дерево, була то фінкова пальма і на ній дванадцять віток. Що місяця одна вітка давала плоди, і коли на одній вітці плоди закінчувались, то починалися на другій, і так я мав плоди цілий рік. Крім того, коло печери зявився  струмок чистої, живої води. Тепер я маю від Бога все потрібне: хліб, фінікові плоди, чисту воду, а ще до того знахожу в пустині  корінь солодкий, як мед. Але більш усього  живлюся я Словом Божим, бо в Святім Письмі сказано: «Не хлібом одним жива буде людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мат. 4,4) коли Преподобний  Онуфрій говорив це все, каже далі Пафнутій, то я запитав його: «Отче, яким способом ти причащаєшся Св. Христових Таїн?» На те Преподобний Онуфрій відповів: «Ангел Господній приносить мені Тайни Христові і причащає мене, та не тільки мене, але й других пустинників, і тим дає нам таку велику радість, що ми забуваємо всі наші труди і печалі». Після того Преподобний Онуфрій запросив Пафнутія до своєї печери, і коли вони тут бесідували, то зявився чистий хліб, а  також вода, і обидва наситились Увечері стали на молитву і довго молились. На другий день, після молитви, Онуфрій сказав до Пафнутія: «Знай, брате мій, що Господь прислав тебе до мене для того щоби ти мене поховав, бо нині я скінчу своє життя і ввійду до господа». Сказавши це, Преподобний Онуфрій став на коліна і довго молився, а потім попрощавшись з Преподобним Пафнутієм, ліг на землю і промовив: «В руки Твої Боже мій, передаю дух мій». Дивне світло засіяло в печері, у воздусі далися чути радісні співи ангельських голосів, і з тими співами Святі Ангели знесли до Бога праведну душу Преподобного Онуфрія. З молитвою та зо слізьми поховав Преподобний Пафнутій тіло праведника і пішов до свого монастиря, прославляючи Господа дивного у Святих Своїх, котрому слава, честь і поклоніння нині, завжди і до віку. Амінь.
архімандрит Онуфрій (Ляда)